сторінка матеріалу
Uncategorized

А тепер знову починаємо відроджувати наші ВМСУ…

0322d42aba4b88d_main_fotoМи тоді випередили!
Україна першою заявила про своє право на наш Український Чорноморський флот!
А тепер знову починаємо відроджувати наші ВМСУ…

5 квітня 2014р. — виповнюється 22 роки з дня відродження Військово–Морських Сил України. Деякі роздуми і спогади з цього приводу.
Як нам відомо, 30 грудня 1991р. в Мінську держави–учасниці т.зв. Співдружності незалежних держав – результат розпаду колишнього СРСР, підтвердили своє законне право на створення власних збройних сил, згідно зі своїм національним законодавством. Всі військові частини, а їх на теренах України на той час залишалося біля 1млн 200тис людей, техніка та майно розташовані на території України, як і Чорноморський флот, який дислокований переважно в Україні, ставали її державною власністю.
Всі без винятку учасники Співдружності, у відповідності до статті 2 Угоди Ради голів держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав про збройні сили та прикордонні війська, юридично визнали за собою такі права, тобто і той факт, що Україна реалізує це право без будь–яких умов з 3 січня 1992р.
Щодо стратегічних сил, то учасники Співдружності домовились у Мінську про те, що під спільне командування такими силами увійдуть лише ті військові формування, які виділить самостійно кожна держава за особливим переліком, визначеним в окремому протоколі.
Виконуючи ці домовленості, Україна запропонувала під час переговорів 2—3 січня 1992р. в Києві обґрунтований перелік з’єднань, частин та закладів для включення до стратегічних сил на період, доки з України не буде вивезено ядерну зброю, тобто до кінця 1994р.
Вже на 3 січня 1992року Верховний Головнокомандувач Збройними Силами України – Президент України Леонід Кравчук зібрав в Києві командувачів військових округів розташованих на теренах України на нараду головним питанням якої було одне – “Хто бажає служити Україні – приймає присягу на вірність служіння українському народу, а хто ні – чемодан, вокзал, Росія?”.
Знаючи про цю нараду і маючи бажання служити в Україні, Командувач ЧФ Касатонов 03 січня 1992р. видав наказ по флоту про вихід з підпорядкування Генштабу в Москві і підпорядкування всього ЧФ Міністерству оборони України, а сам особисто прибув до Києва в готовності доповісти про це Президенту Кравчуку і отримати від нього Указ про призначення його – Касатонова на відповідну посаду в Збройних силах України!
Я особисто, отримавши шифровку з цим наказом Касатонова, з превеликими задоволенням видав наказ по 14 дивізії ПЧ ЧФ підлеглим військовим частинам про вихід з підпорядкування Москві. Шифркоди автоматичного управління системи “В’юга” були демонтовані і здані на зберігання до таємної частини.
Весь особовий склад дивізії, як і всього ЧФ, був оповіщений про ці перепідпорядкування, але жоден адмірал, офіцер, мічман чи матрос не виказав ніяких незадоволень з приводу підпорядкування ЧФ Україні!
З 3 по 9 січня 1992р. весь ЧФ як на теренах України, так і поза її межами був українським!!!
Всі чітко розуміли – ми служимо на території України, а значить – повинні служити народу України!!!
Як стверджує на той час старший офіцер прес–центру Чорноморського флоту Микола Савченко, Управління виховної роботи з особовим складом навіть розповсюдило анкету серед офіцерів штабу ЧФ, в якій пропонувалося відповісти на запитання про готовність скласти присягу на вірність народові України. Тоді за це висловилися близько вісімдесяти відсотків. Ці результати не були несподіваними. Багато хто з офіцерів та мічманів і в штабах, і на кораблях(а це були люди неукраїнського походження), з розумінням ставилися до того, що Україні потрібен флот, і готові були продовжувати службу в українському флоті, бо тут їхні домівка і сім’я, а український уряд ухвалив нові закони про соціальний захист військовослужбовців і пообіцяв поліпшити їхній побут. Заспокоював іноземних військовослужбовців в лавах ЧФ, в першу чергу військовослужбовців строкової служби, бо інші, в абсолютній своїй більшості, повертатися на Північний чи то Тихоокеанський флоти не мали ніякого бажання, і той факт, що наступними днями прийшла чергова шифровка з наказом готуватися на 20 січня до прийому присяги і було надано три тексти присяги: на вірність народові України, Росії і СНГ.
В той же день на вранішній нараді штабу 14 дивізії ПЧ ЧФ я запропонував офіцерам штабу визначатися і тим хто готовий негайно прийняти присягу на вірність українському народу зайти по закінченню наради до мого кабінету.
Яке ж було моє здивування, коли протягом півгодини до мого кабінету ніхто не прийшов…
Я запросив до себе начальника відділу кадрів дивізії і запитав про причини такої неготовності. І от тоді він остаточно відкрив мені очі на екстериторіальний принцип комплектування Збройних сил СРСР: народився в Україні, українець – повинен служити на Північному чи Тихоокеанському флотах, а в Україні на ЧФ мали право служити лише росіяни та мізерна кількість інших нацменів–неукраїнців. І якщо заборона на проходження служби на ЧФ для кримських татар була офіційною, то для українців діяло неофіційне табу…
Виявилося, що у всій дивізії ПЧ ЧФ на той час я був єдиним етнічним українцем,ще два офіцери, з їх слів, мали матерів українок..
Москалі зробили вірний урок з подій 1917–1918рр., коли на ЧФ, 80% особового складу складали етнічні українці які 29 квітня 1918р. о 16.00. майже на всіх кораблях Чорноморського флоту, що знаходилися у Севастополі, за наказом командувача ЧФ контр–адмірала Михайла Сабліна підняли Українські Державні Прапори.
Тепер ні українці, ні кримські татари в Криму практично не служили…
І, незважаючи на це, 1 грудня 1991р. 72% особового складу ЧФ проголосували за незалежність України, 48 відсотків віддали голоси за Леонiда Кравчука на виборах Президента України. Усі також добре знали, що Президент України підписав Указ ще 18 грудня 1991р. про підвищення в 1,9 раза грошового забезпечення військовослужбовців.
Рідна, вічно п’яна і голодна Росія їх не приваблювала!
Що ж являв собою на той час Чорноморський флот? Газета “Крымская правда”(№5 від 9 січня 1992р.) опублікувала дані Міжнародного інституту стратегічних досліджень. Згідно з цими даними, флот мав 45 великих надводних кораблів, 28 підводних човнів, більше як 300 малих та середніх суден, 151 літак та 85 вертольотів палубної авіації. Вартість флоту, за оцінками експертів, становила близько 80 млрд. доларів США.
До складу флоту входили також бази в Грузії, пункти базування в Болгарії і Середземноморська ескадра, боєготовність якої в разі бойових дій залежала також і від підтримки інших флотів колишнього Радянського Союзу, а період її їснування з початку бойових дій, за оцінками фахівців НАТО, оцінювався аж в 15 хвилин…
Доречі, Чорноморський флот на початку 1992р. становив близько 10 відсотків від усього ВМФ колишнього СРСР. Оскільки українська частина в зовнішньому борзі колишнього СРСР становила 16,34 відсотка, то Україна мала право претендувати ще на 6 відсотків від усього ВМФ колишнього СРСР. Тим більше, що внесок України у формування союзного бюджету протягом багатьох років складав майже 25 відсотків. Проте українська сторона не лише не поставила цього питання в порядок денний засідань голів держав СНД, а і взагалі, повторюючи помилки уряду УНР в 1917 році, не приділяла флоту необхідної уваги…
Цілий тиждень потомственний російський моряк(дід, батько і він сам служили не лише на ЧФ), якого поважали за високі професійні і морські якості від матроса до адмірала, команду якого про перепідпорядкування ЧФ Україні, як бачимо, безропотно виконали всі військовослужбовці ЧФ, чекав на відповідний його прийом та призначення вищим керівництвом України, які повинні були відповідати його безсумнівно героїчному вчинку.
Не дочекався…
Змушений був рятувати себе перед іншим Президентом – Росії, а тому на ЧФ почалася антиукраїнська істерія, репресії…
Накази Командувача ЧФ про підпорядкування ЧФ Україні, підготовку до прийняття трьох присяг були відмінені…
Ось цитата з наказу Івана Капітанца, першого заступника Головкому російського ВМФ: «К офицерам, мичманам, прапорщикам, создающих нездоровую обстановку в воинских коллективах, склонных к измене Родине и принятию присяги на верность Украине, применять суровые меры воздействия вплоть до увольнения с занимаемой должности и увольнения со службы».
Для московського окупанта Капітанца не існувало поняття, що військовослужбовці радянської окупаційної армії яка припинила своє існування разом імперією зла СРСР, інших, не російської, національностей, які на той час уже мали свої рідні Незалежні держави, мали право і логічно були зобов’язані присягати своєму народу, а не сліпо триматися присяги вже неіснуючій “Родине”, а фактично – окупанту…
Під ці розборки потрапив і я. Вже 10 січня 1992р. за агітацію негайно, не чекаючи 20 січня, приймати присягу на вірність українському народу, а фактично ж – за виконання наказу Касатонова, мене було відсторонено від виконання посадових обов’язків і відправлено в дострокову, непланову “відпустку” без права появлятися в частині…
Але ця антиукраїнська істерія лише змусила мене активізувати свою діяльність.
Я вів роз’яснювальну роботу зі своїми підлеглими, продовжував агітувати не чекаючи дозволу окупантів присягати власному народу морякам–українцям, а москалів агітував теж приймати присягу українському народові, бо тут їм буде служити краще аніж на півночі…
І допомагали мені в цьому деякі замполіти, адже готували замполітів для всіх ВМС СРСР в основному з українців в Києві і їх українські гени почали пробуджуватися…
Результат – з допомогою замполіта ПЧ капітана 3 рангу Петренка Валерія Миколайовича 13 березня 1992р. особовий склад кращого на той час корабля ЧФ – підводного човна Б–871(Варшавянка)(всі українці та дехто з офіцерів інших національностей) на чолі з капітаном 1 рангу Євгеном Лупаковим прийняли присягу на вірність народу України.
З часом офіцерів, як і мене, вигнали, а матроси самі покинули москалям їх пч, самостійно прибули до штабу ВМСУ і стали, на моє прохання, основою екіпажу першого корабля ВМСУ КУ “Славутич”.
І все таки 20 січня присягу на вірність українському народу приймали. Капітан 3–го рангу Олександр Клюєв у розмові з Миколою Савченком згадував: “Почалося все з того, що 20 січня 1992р. учбова рота, командиром якої я був, присягнула народові України. Церемонiя пройшла чітко, організовано. Коли про це стало відомо на флоті, мене викликали до помічника командувача Чорноморського флоту капітана 1–го рангу В. Долгова, де довелося пояснювати, що ми вважаємо себе громадянами України і тому присягнули на вірність її народові. Зранку наступного дня мене викликав до себе начальник школи водолазів капітан 2–го рангу В. Вишневський. І посипалися запитання: чому, мовляв, я, росіянин, присягнув, а він, що народився в Україні, не присягає; якими будуть мої дії, якщо надійде наказ міністра оборони України — узяти зброю і захопити штаб ЧФ? Довелося відповісти фразою: “Кому здати посаду?“
Того ж дня о сьомiй годині вечора посильний передав мені наказ прибути в штаб до адмірала Касатонова. В суботу я був у командувача. Він поставив вимогу відмовитися від присяги. Я сказав, що цього не буде. Тоді наступного ж дня мені було вручено обхідний лист про складання обов’язків. Коли я зажадав номер наказу про звільнення з посади, командир частини послався на усний наказ командувача Чорноморського флоту. Увечері того ж дня, хоч я і не здав справи, мені запропонували покинути частину.”
Так розправилися з тим, хто перший склав присягу. Потім Олександру Клюєву довелося пройти через усі приниження на засіданні атестаційної комісії, де з нього зробили “професiйно непридатного” офіцера, хоча рота, якою він командував, тривалий час була найкращою.
Серед тих, хто склав присягу в школі водолазів, були капітан 2–го рангу Микола Тихонов, капітан 3–го рангу Петро Піддубний, капiтан–лейтенант Яків Древаль, 21 мічман, серед них Микола Хомич, та інші. Командування частини на чолі з українцем, капітаном 1–го рангу Олександром Крамаренком, який погрожуючи Клюєву пістолетом кричав:”Я вас хохлов всех перестреляю…”, організувало справжнє цькування офіцерів та мічманів, які склали присягу на вірність народові України. Згодом було усунено від виконання обов’язків, а потім просто виведено за територію частини капітана 3–го рангу Олександра Клюєва, капiтан–лейтенантів Юрія Шарлая і Валерія Кравченка.
Я вже пізніше, будучи народним депутатом України, запитував у народного депутата України(у 1991—1994рр. — Президента України) Л.М.Кравчука чому він не прийняв тоді Командувача ЧФ І.Касатонова?
Відповідь була однозначна – бо ЧФ на той був стратегічним об’єднанням…
Лукавить Леонід Макарович..
Якщо 3 січня 1992р. ЧФ стратегічний, а тому Президент України не допускає до себе на прийом Командувача ЧФ Касатонова, то чому вже 5 квітня того ж 1992р. той же Президент України Леонiд Кравчук підписує свій Указ “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України”, яким передбачалося сформувати Військово–Морські Сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України? Мiнiстерство оборони мало почати формування органів управління Військово–Морських Сил України, узгодити з головнокомандувачем Сил СНД перелік кораблів та частин Чорноморського флоту, що тимчасово передаються в оперативне підпорядкування командуванню стратегічних сил держав Співдружності.
Як стверджують наші нинішні історики відродження ВМСУ, “до підписання такого Указу Президента Леонiда Кравчука, мабуть, підштовхнули останній приїзд віце–президента Росії Олександра Руцького до Севастополя та його заява про те, що Чорноморський флот є російським, а також зроблена напередодні заява самого Президента Російської Федерації Бориса Єльцина про готовність підпорядкувати флот.”
Зокрема, виступаючи на телебаченні 3 квітня, він заявив, що, коли Україна спробує змінити статус–кво Чорноморського флоту, то Росія візьме його під свою юрисдикцію.Главком ВМФ СНД адмірал флоту Володимир Чернавiн пізніше в своїх мемуарах напише: “Єдиною противагою Указові Президента України міг та мусив стати терміново виданий Указ Президента Росії про взяття Чорноморського флоту під юрисдикцію Росії.. Зустріч для переговорів призначили на ранок. За години, що залишилися, разів з п’ять, і навіть вночі, виходив на Шапошникова:
— Ну як?
— Проект Указу складено. Лежить у канцелярії Президента.
Дзвоню вранці, за годину до початку переговорів, вести які від імені Росії доручено мені.
— Підписано?
— Щойно.
— Без корективів?
— Без корективів.
Я полегшено зітхнув. Тепер можна боротися”(“Флаг Родины”, 10 липня 1993р.).
Бреше, м’яко кажучи адмірал Чернавін. Про те, що 6 квітня буде підписано той указ президента Росії ми, члени Севастопільської СОУ, через наших “розвідників” в лавах “ворожого” ЧФ, знали ще до нашої поїздки на ІІІ з’їзд СОУ( в кінці березня). Це була наша(членів Севастопільської СОУ) остання можливість примусити нашу українську владу офіційно заявити про те, що наш український Чорноморський флот дійсно наш. Адже, якщо про свої загарбницькі бажання захопити в додачу до вже підпорядкованих Росії трьох флотів та флотилії ще і наш Чорноморський флот своїм указом заявить Президент Росії, то антиукраїнськи налаштована більшість в Севастополі, при підтримці москалів та яничар–хохлів “нічийного” ЧФ, просто, в кращому випадку, викинуть нас з Криму, в гіршому – арештують або ж поб’ють… Головна наша задача – указ Президента України про офіційне визнання нашого Чорноморського флоту українським хоча б на добу раніше, ніж це зроблять в понеділок 6 квітня москалі…
Наш Указ був на добу раніше – в неділю 5 квітня!
Фактично ж, підписати Указ такого змісту Президента України Л.Кравчука не пізніше 5 квітня 1992р. примусила делегація членів Севастопольської організації Спілки офіцерів України на чолі з її Головою на той час капітан–лейтенантом Олександром Пляшечніковим, яка прибула до Києва на свій ІІІ з’їзд Спілки офіцерів України, де ми вперше офіційно і відкрито доповіли і з’їзду, і українській владі про реальний стан справ на ЧФ, рішення Президента Росії Єльцина 06 квітня 1992р. підписати його указ про повне підпорядкування ЧФ Росії, та офіційно заявили про свій намір не їхати з Києва доти, доки проблеми ЧФ не будуть вирішені на державному рівні.
Реалізувати наші вимоги нам допомагали народні депутати України на чолі з Степаном Хмарою. Вони організували нам зустріч з найстаршим керівником держави на той момент, який перебував в Україні – заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем(ні Президента України Л.Кравчука – перебував в Німеччині, ні Голови Верховної Ради Плюща – теж був десь за кордоном, в Україні не було), а по команді В.Дурдинця – з Міністром оборони України Костянтином Морозовим, якого, вражений нашою інформацією, В.Дурдинець викликав до свого кабінету, а потім наказав йому негайно вирішити всі наші питання згідно його компетенцї. Вже 04 квітня 1992р. старший за військовим званням та службовою посадою в складі делегації капітан 1 рангу Євген Лупаков отримав мандат представника Міністра оборони України К.Морозова на ЧФ.
Ці ж народні депутати і запропонували нам повертатися до Севастополя для проведення його українізації згідно отриманих повноважень, обіцяної допомоги від міністра оборони та гарантуючи, що Указ Президента України Л.Кравчука про підпорядкування ЧФ України буде підписано раніше 06 квітня 1992р., тобто раніше, ніж це зробить Росія… Свого слова наші депутати дотримались!
На мою думку, причиною проблем з ЧФ, які виникли в 1992р. і не вирішені до цього часу, була некомпетентність у питаннях флоту невійськового, а тим паче не фахівця–моряка Президента, відсутність біля нього толкового радника–моряка, а в Києві, в складі уряду, поза юрисдикцією Міністерства оборони – відповідної військово–морської структури…
Як дослідив к.і.н. полковник Лубенець А.В., в 1917–1918рр. помилки уряду УЦР були виправлені офіцерами–моряками балтійцями, що прибули до Києва. Вже у жовтні 1917р. в Києві утворюється Морська генеральна рада. Розуміючи складність ситуації, моряки–чорноморці не лише чекали допомоги від уряду з Києва, але, із свого боку, робили все можливе для підняття його авторитету. 23 листопада за розпорядженням командувача ЧФ контр–адмірала О.В.Немітца до Києва прибув його особистий представник Спаде з метою розробки умов щодо переходу ЧФ під українську юрисдикцію.
У грудні 1917р. урядом Центральної Ради було затверджено Закон “Про утворення Генерального секретаріату Морських справ”, який передбачав призначення на посаду Генерального секретаря морських справ Дмитра Антоновича. З призначенням секретаря Морських справ діяльність міністерства суттєво пожвавилася. 14 січня 1918р. було прийнято “Тимчасовий закон про флот УНР”, згідно з яким кораблі колишнього імперського Чорноморського флоту, як військові, так і транспортні та торгівельні, проголошувалися флотом УНР. Упровадженню в життя цього закону зашкодила інтервенція, що була організована російськими більшовиками, внаслідок якої суверенна УНР тимчасово була окупована більшовицькими військами.
10 червня 1918р. представником вже Української Держави для координації діяльності флоту призначається контр–адмірал В.Клочковський. Завдяки його зусиллям та всебічній підтримці з боку українського уряду та військово–морського відомства, яке фактично очолював капітан 1 рангу М.Л.Максимов, було вирішено питання щодо повернення кораблів Україні вже восени 1918р.
15 липня 1918р. вже Гетьманом П.Скоропадським було затверджено зразки уніформи для військових моряків, а 18 липня 1918р. – Український Військово–Морський Прапор, який і зараз з гордістю носять кораблі ВМС ЗС України, що черговий раз підтверджує аксіому – нинішня Незалежна Україна є правонаступницею УНР!
Ніяких уроків з тих подій при відродженні ВМСУ в 1992р. урядом Незалежної України та її Верховним Головнокомандувачем Збройними силами України – Президентом України Л.М.Кравчуком зроблено не було…
Мабуть, як і я на той час, погано знали свою історію…
3 квітня до Севастополя прибув, за дорученням Леонiда Кравчука, помічник Президента України Б.Шариков з групою народних депутатів, щоб довести до відома севастопольців заяву Президента, підписану 31 березня. Ця заява була викликана тим, що після 20 березня, коли радилися голови СНД у Києві й ні до якого рішення щодо Чорноморського флоту не дійшли, численні засоби масової інформації, військові структури колишнього центру почали у викривленому, а інколи і в образливому тоні подавати матеріали про Україну та про хід будівництва її Збройних Сил, розпалювати недружні настрої. У заяві підкреслювалося, що “використовується дезінформація та пряме залякування тих військовослужбовців, хто склав присягу на вірність Україні, розпалюється шовiнiстичний психоз під прапором боротьби з націоналізмом”(“Слава Севастополя”, 7 квітня 1992р.).
Важливо відмітити, таку парадоксальну, на перший погляд, тенденцію: командири–українці на Чорноморському флоті часто були найзавзятішими душителями всього українського, безжалісно розправлялися зі своїми земляками, які склали присягу.
Ким нас, тих, хто склав присягу Україні, тоді тільки не називали: і “бандерівцями”, і “клятвовідступниками”, і “присягонасильниками”, “що продалися за сало”.. Всі ці характеристики методично втовкмачувалися, і досить вдало, у свідомість моряків ЧФ, севастопольців і всіх кримчан.
І це в той час коли 2 квітня 1992р. набрав чинності протокол, де було визначено порядок переведення(відрядження) з Об’єднаних Збройних Сил СНД в Україну і назад. Там у статті 7 чітко сказано: “Сторони, що домовляються, не допустять ніякого тиску на військовослужбовців, які заявили про бажання перевестися з Об’єднаних Збройних Сил Співдружності у Збройні Сили України і навпаки, а також обмеження в правах і свободах зазначених військовослужбовців”.
Наш Президент – Верховний Головнокомандувач ЗСУ Леонiд Кравчук заявив, що “Україна матиме флот у складі своїх Збройних Сил. І матиме не стільки, скільки нам дозволять виділити адмірали, а стільки, скільки необхiдно для достатнього й надійного захисту морських рубежів суверенної держави”(“Слава Севастополя”, 7 квітня 1992р.).
Вже 05 квітня 1992р., в неділю, на найвищому місці в Севастополі поруч з всім відомою Панорамою, на базі військового містечка бувшого штабу дивізії ППО за адресою: м.Севастопіль, 4–та Бастіонна, 5, де чомусь на той час розмістилася Ялтинська КЕЧ та мешкав зі своєю сім’єю командир бригади ППО, почала свою роботу по українізації ЧФ група членів Севастопольської організації Спілки офіцерів України, яку по телефону зібрав туди Є.Лупаков.
А по обіді над будівлею штабу майорів красень – український синьо–жовтий прапор, який 9 квітня 1992р. був перенесений до нинішнього штабу ВМСУ, а нині зберігається у Військово–морському музеї в Балаклаві.
В забезпеченні зв’язку з кораблями та військовими частинами ЧФ нам тоді допомагали двоє солдат – зв’язківців бригади ППО родом, якщо не помиляюсь, з Львівщини, які чомусь перебували в цьому містечку. Наша агітація військовослужбовців ЧФ приймати присягу на вірність українському народу, контролювалася, і я як сам зв’язківець за військовою освітою про це добре знав, відповідними структурами ЧФ. Результати цього контролю:
1) в районі штабу ЧФ було відмічено збір агресивного натовпу московських рухівців з антиукраїнськими гаслами та російськими прапорами, т.зв. «Русское движение Крыма»(РДК) – прийшлося забарикадуватися, закривши єдину фіртку та ворота на замки і поставивши біля них тих же наших помічників–солдат, за їх добровільною згодою;
2) постійно переривався військовий телефонний зв’язок, т.зв. “Рябіна” , нам просто з вузла зв’язку ЧФ механічно відключали канали. І тут наші помічники–звязківці проявляли чудеса винахідливості – знаходили нові вільні канали і навали їх в наше розпорядження.
До вечора виникла загроза втрати зв’язку навіть з Міністерством оборони України в Києві(з ними ми теж тримали зв’язок через ту ж «Рябіну»). Тоді я, як представник Міністра оборони України на ЧФ, вимушений був вийти на зв’язок безпосередньо до генерала К.Морозова, доповісти йому про хід виконання поставлених ним завдань і загрозу втрати зв’язку.
Реакція була миттєвою – в моє розпорядження по команді Міністра оборони України з Сімферополя по тривозі прибув дивізіон космічного зв’язку разом з апаратурою засекречення зв’язку, з шифрами до неї під командою старшого лейтенанта – зв’язківця на кількох машинах і без будь–якої охорони. І це в Севастопіль, який вже на той час знаходився майже в напіввійськовому стані – по місту їздили бронетранспортери ЧФ, частина військових частин ЧФ знаходилася в підвищеному стані бойової готовності тощо. Звичайно, звертаючись до К.Морозова з проханням про забезпечення нас зв’язком, я і допустити не міг, що до нас прибуде будь–що без охорони, а тому додатково про охорону цих засобів зв’язку і не став його просити.
Хто, мабуть з переляку, бо отримав команду від самого Міністра оборони, прийняв таке ризиковане рішення – відправити через ввесь Крим без охорони особливо таємну техніку зв’язку разом з шифрами, для мене залишилось невідомим і досі. Старший лейтенант навіть власної зброї не мав і заявив, що охорону тут йому забезпечу я…
Ще до цього, коли ми відчували загрозу нападу на нас промосковських рухівців, а вірогідніше – морської піхоти ЧФ, я звернувся з проханням до командира бригади ППО надати нам озброєну охорону нашого військового містечка і, в кінці то – кінців оселі самого командира бригади, на що отримав категоричну відмову. Такі нові сусіди йому були вкрай не до вподоби.
Допоки ми були одні – то і про охорону змушені були дбати самі. А тут техніка, шифри, відряджені в моє розпорядження не по своїй волі люди…
Прийшлося йти на шантаж. Телефоную знову командиру бригади ППО і передаю наказ Міністра оборони України про виділення в моє розпорядження трьохзмінного караулу на три пости. Це все що прийшло мені на думку в тій ситуації.
І чую знову відмову, бо він ніяких команд на виділення в моє розпорядження озброєних його підлеглих не отримував. Вимагає письмового наказу Міністра оборони. Діє чітко згідно вимог керівних документів.
А де я візьму йому той письмовий наказ, в мене і усного розпорядження нема, сам його придумав?
Пропоную йому особисто зателефонувати Міністру оборони і отримати необхідне йому розпорядження, наперед відчуваю – не зателефонує, побоїться.
Переходжу на погрози – «Негайно доповідаю Міністру оборони про Вашу відмову виконувати його наказ і роблю про це запис в своєму «Журналі бойових дій»(так ми тоді називали свій журнал оперативного чергового нашої групи). Чую, з кимось радиться, а я тим часом уточнюю йому задачу: “Під мою відповідальність, караулу не видавати патрони до автоматів, повністю озброїти лише начальників караулів”.
Подіяло. Тепер він уже відмовляється виконувати моє уточнення і згоден прислати повноцінний караул. Пояснюю ситуацію – РДКівці можуть підти на непередбачувані провокації, нерви у солдата не витримають і він розрядить автомат в провокатора, буде міжнародний скандал, навіщо тобі це потрібно, тим паче відповідальність за наслідки несення караульної служби без патронів в цій ситуації я беру на себе, про що ти запиши в своєму журналі оперативного чергового.
Краще подіяло. Він вже готовий і дякувати мені за те, що я беру на себе відповідальність і позбавляю його від можливих неприємностей.
Коли присилати караул?
Негайно! Техніка і машини зв’язку вже в дворі.
За півгодини перший караул прибув в моє розпорядження, я встиг провести його інструктаж і особисто разом з начкаром розвели часових на пости.
Завдання часового – при появі будь кого біля фіртки(воріт) відганяти його окриком: “Стій! Стріляти буду!” і при цьому гучно передьоргувати затвор автомата.
Встигли вчасно. Вже під час інструктажу на посту біля фіртки ми чули шум натовпу РДКівців, що до нас рухався. Тут же перевірили дієвість інструктажа постового.
На окрик: «Стій! Стріляти буду» більшість не реагувала, передьоргування затвора автомата отрезвляло і їх – відлітали на інший бік вулиці миттєво.
Але це були платні демонстранти. Через деякий час, не отримуючи від нас ніяких дій окрім протидії часового, вони замовкали і тоді ми з’являлися у вікнах другого поверху, де у нас знаходилася кімната оперативного чергового, і крики починалися знов.
Так ми знайшли для себе ще і забавку…
Надвечір до нас прибув обід – мої доньки–близнюки(пізніше закінчили СВМІ та стали офіцерами ВМСУ, нині – підполковники) пройшли РДКівські заслони і врятували нас від голоду. Їх я чекав біля воріт, де РДКівців майже не було, про що заздалегідь по телефону я домовився зі своєю дружиною.
За декілька годин, чітко по команді, всі гасла і прапори були згорнуті, гроші отримані і натовп розсіявся. Лише деякі особливо затяті, мабуть добровільно, а можливо за додаткове фінансування, продовжували бігати на заборах з протилежного боку вулиці та вигукувати непристойності, але згодом, коли вже стемніло, і вони зникли до ранку, коли все почалося знову.
Хоча вночі були неодноразові намагання перевірити якість несення нашої караульної служби невідомими «цивільними». Ситуація, події дня, реальна загроза бути вбитим, про що я попередив кожного особисто, діяли на караульних позитивно, вахта неслася відмінно.
Отак, в оточенні антиукраїнських сил в Незалежній Україні, ми почали відродження Військово–Морських Сил України чекаючи кожної хвилини довгоочікуваного Указу Президента України про підпорядкування ЧФ Україні. Нам же його обіцяли 05 квітня. Рідні не відходили від радіо і телевізорів очікуючи будь–яку важливу для нас інформацію, про що негайно доповідали нам по єдиному у нас міському телефону, яким теж нас забезпечили наші герої–зв’язківці.
На ранок 06 квітня настрій у всіх був значно пригнічений. Ми вважали себе зрадженими Київською владою остаточно.
І яка ж була радість почути телефонний дзвінок – є Указ Президента України від 05 квітня! Наступний доклад про аналогічний Указ Єльцина від 06 квітня нас вже не засмучував.
З 5 квітня 1992р. фактично і почалася діяльність т.зв. “Організаційної групи ВМСУ”, тому і всі ми члени Орггрупи відмічаємо щорічно 5 квітня як свято Орггрупи і Свято відродження ВМСУ.
Ми випередили! Україна першою заявила про своє право на наш Український Чорноморський флот!
Жаль, що запізнилася щонайменше на три місяці..
Формально ж офіційне проголошення про створенння організаційної групи по формуванню командування ВМС відбулося 10 квітня 1992р. З 05 квітня по 09 квітня включно орггрупа на чолі з капітаном 1 рангу Євгеном Лупаковим працювала на Бастіонній під тиском антиукраїнських шовіністів «Русского двіженія Крима», даючи можливість з 07 квітня розпочати підготовчу роботу орггрупи на чолі з новопризначеним Командувачем контр–адміралом Борисом Кожиним на вул. Соловйова, 1…
Перебіг подій свідчив, що час згаяно і перевага була не на користь України, а головне — не було реального механізму, за винятком оперативного силового втручання, щоб усунути від керівництва адмірала Касатонова й почати керувати флотом. Проте до силових дій не дійшло. Хоч у штабі ВМСУ були серед офіцерів навіть такі, які пропонували забезпечити виконання завдання захвату штабу ЧФ. І цей план був реальний допоки на охороні штабу були задіяні охоронці ВОХР і з якими ми мали відповідні стосунки. Однак було прийнято інше рішення, ворожа розвідка працювала і в наших лавах:ВОХР замінили морпєхами..
Не маючи телефонічного зв’язку з частинами ЧФ, частина з нас самі пішли до своїх співслуживців з інформацією про те, що політичне рішення проблеми ЧФ, дочекатися якого постійно закликало Касатонівське командування ЧФ відбулося, Президент України Л.Кравчук підписав відповідний Указ.
Одночасно ми агітували і вступати до лав Спілки офіцерів Україні. На багатьох це діяло позитивно. Але нас було мало. Та ще й до того ж, вже на обідній політінформації у всіх частинах ЧФ зачитували Указ Єльцина і ні слова про Указ Президента України. Люди були розгублені…
Наступного дня до Севастополя прибула урядова комісія на чолі з заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем, У міськраді вони зустрілися з В.Чернавiним та командуванням Чорноморського флоту. Перша група зачитала заяву Президії Верховної Ради України із закликом до населення Криму та військовослужбовців Чорноморського флоту зберігати спокій, не піддаватися впливові протизаконних заяв з боку командування Військово–Морського Флоту СНД та окремих керівників Російської Федерації. Потім було зачитано указ Президента України “Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України”, де йшлося про формування Військово–Морських Сил України на базі Чорноморського флоту, дислокованого в Україні. Друга сторона відповіла заявою Військової ради ЧФ. На цьому й розійшлися. Вийшло так, що одні попросили віддати флот, а другі не погодилися…
Делегація працювала в умовах антиукраїнського протистояння навіть з боку української влади в Севастополі, тому зв’язок з Києвом здійснювали через наші засоби закритого космічного зв’язку які стали основою служби зв’язку ВМСУ.
Серед тих, хто першими забезпечував зв’язок вже штабу ВМС України, були капітан 1–го рангу Василь Бойко(довший час залишаючись на своїй посаді в ЧФ і забезпечуючи нас необхідною інформацією та документами), капітани 2–го рангу Леонiд Третяк і Сергій Бонь та мічмани Михайло Мік і Валентин Олійник.
В той же день, 7 квітня командувач Чорноморського флоту адмірал Iгор Касатонов надіслав телеграму(№46/103/2230) Головкому ВМФ СНД адміралові Володимирові Чернавiну, в якій просив дозволу на застосування зброї. Наступного дня Чернавiн телеграфував(№423/50): “Дозволяю за потребою”. Пізніше українська сторона призначила розслідування за даним фактом, але довести справу до кінця через низку політичних обставин не вдалося і досі.
Доречі, Указ Президента Російської Федерації від 6 квітня 1992р. “Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації Чорноморського флоту” вимагав від Мiнiстерства закордонних справ РФ спільно з Мiнiстерством оборони“ негайно почати переговори з Україною з метою визначити умови базування кораблів та суден ЧФ в портах України та передання частини їх до складу Збройних Сил України”(“Флаг Родины”, 10 квітня 1992р.). Указ зобов’язував підняти на кораблях і суднах ЧФ російські Андріївський прапор і вимпел.
Та моряки ЧФ їх не піднімали, чекали більш рішучих дій з боку влади України.
Того ж дня командувач Чорноморського флоту, виконуючи Указ Єльцина, віддав наказ підняти Андріївські прапори на кораблях флоту. Моряки бригади капітана 1–го рангу Д.Гагiна, деякі кораблі якої закладено ще 12.11.1912р., тобто – мали майже сто років віку, всю ніч шили Андріївські прапори.
Вранці 8 квітня о 8 годині 30 білих полотнищ із синіми смугами було піднято в цьому з’єднанні. На інших кораблях флоту наказ командувача Касатонова не виконали і підняли, як завжди, прапори колишнього ВМФ СРСР.
Спроба підняти Андріївські прапори в дивізії надводних кораблів могла мати незворотні наслідки. Так, група військовослужбовців гвардійського великого протичовнового корабля “Красный Крым”, а також група моряків сторожового корабля “Безукоризненный” відверто заявили, що після підняття Андріївського прапора вони залишать кораблі й підуть служити у ВМС України.
Черговий сторожового корабля “Ладный” капітан 3–го рангу Колесниченко також офіційно заявив, що піднімати Андріївський прапор не буде.
Аналогічна ситуація склалася і в 14 дивізії підводних човнів ЧФ, де частина моряків ще 13 березня 1992р. вже прийняла присягу на вірність українському народу.
Командири 150 бригади НК ЧФ, з командуванням якої я мав періодичні переговори, мали на своїх кораблях не андріївські, а українські прапори і чекали слушного моменту для їх підняття…
Тоді команду піднімати Андріївські прапори відмінили, щоб якось завуалювати невиконання Указу Президента Росії та наказу командувача ЧФ, але в бригаді аварійно–рятувальних суден так і залишились піднятими Андріївські.
8 квітня вийшла Директива міністра оборони України №8 “Про формування Військово–Морських Сил України”. В ній генерал–полковник Костянтин Морозов вимагав з 8 квітня 1992р. на базі частин і з’єднань Чорноморського флоту, що базуються на території України, почати формування Військово–Морських Сил України зі штабом у Севастополі.
Головному штабові Збройних Сил України наказувалося з 8 квітня 1992р. забезпечити управління силами Чорноморського флоту, які базуються на території України.
Але як примусити Касатонова знову служити Україні ніхто не знав і в Директиві про це теж не йшлося…
Ставилося також завдання створити оперативну групу на базі штабу Чорноморського флоту, при цьому не допускати виконання сигналів і команд, що надходять із Головного штабу ВМФ та від командування ОЗС СНД.
???
Заступникам міністра оборони по озброєнню і тилу та начальникові Фінансового управління МО України необхідно було вжити заходів щодо всебічного забезпечення матеріально–технічними та грошовими коштами сил відроджуваного флоту. Начальникові Управління кадрів Мiнiстерства оборони України потрібно було підібрати адміралів і офiцерів, здатних очолити роботу по створюванню Військово–Морських Сил України.
Ця Директива повинна була спонукати моряків ЧФ до служби Україні.
Рішення повинні були приймати командири частин, з’єднань, а вони, в основному, були не українцями, гомосовєтікусами, наляканими антиукраїнською істерією, яка панувала на ЧФ в останні три місяці.
І все таки, 9 квітня понад дві третини офіцерського складу і сто відсотків решти військовослужбовців загону розвідуправлiння ЧФ, розміщених на острові Майському в Миколаївськiй області, де командиром був капітан 1–го рангу А.Карпенко, склали присягу на вірність народові України. Це були професіональні диверсанти. Вони вели розмiнування в Анголі, Ємені, Ефiопiї.. Брали участь у пошуково–підйомних роботах на теплоході “Адмирал Нахимов”, що затонув поблизу Новоросійська.
Ніхто з них, не дивлячись на неодноразові подання до адміністрації Президента відповідних нагородних матеріалів, які мені як народному депутату України доводилося відстежувати, не були зреалізовані…
На флоті казали:”Не подают парадных трапов для тех кто пашет океан!”
Ця правда життя, на жаль, має місце і в Незалежній Україні…
Як пише в своїй роботі–дослідженні Микола Савченко: «Конфліктна ситуація 9 квітня досягла свого апогею. Того дня Борис Єльцин і Леонiд Кравчук зв’язувалися по телефону двічі. Було досягнуто домовленості про припинення дій їхніх указів щодо Чорноморського флоту. Згідно з цією домовленістю, мала утворитися депутатська комісія двох держав для врегулювання спірних питань з належності флоту. Тимчасово було припинено формування управлінських структур майбутніх ВМС. Однак в ВМС України вже відбулося перше призначення на посаду. 7 квітня Указом Президента України Командувачем Військово–Морських Сил України призначено контр–адмірала Бориса Кожина, якого адмірал Касатонов одразу ж усунув з посади командира Кримської військово–морської бази “за внесення розколу та національної ворожнечі у військові колективи, спробу захвату бази і приведення офіцерів до присяги на вірність Україні”.
Вже 7 квітня на своїй першій прес–конференції, новопризначений Командувач ВМСУ контр–адмірал Борис Кожин заявив: “ Я — громадянин України! …Служба у Військово–Морських Силах України буде радісною.. Хочу, щоб знав кожний матрос, мічман, офіцер, що моє завдання — створити умови для виняткової служби, щоб ми не знеславлювали себе лайкою, незрозумілими погрозами, а щоб наша служба була цивілізованою, красивою і приємною”. Ці слова викликали зліт емоцій.
10 квітня 1992р. Борис Кожин відіслав міністрові оборони України першу телеграму про вступ на посаду. Були там і такі рядки: “Затверджено тимчасову структуру організаційної групи чисельністю 60 осіб. Зараз працює 16”.
До цього на флоті вже протягом двох останніх місяців ходили чутки про пошук нового командувача ЧФ, якого мало призначити керівництво України. Називалися різні адмірали і з різних флотів. Відомо, що Міністр оборони України та його найближчі помічники розмовляли на цю тему з моряками–українцями: віце–адміралом Олійником та контр–адмiралом Риженком(пізніше прийде до наших лав) з Тихоокеанського флоту, з контр–адміралом Кравченком з Балтійського(помилилися, Кравченком був його відчим, цей же був гомосовєтікусом–україноненависником), контр–адміралами Манченком і Чернишковим з ЧФ які, як відома сільська дівка, і хотіла, та все ж боялася незвіданого.
Коли постало питання про формування єдиного командування ЧФ, українська сторона запропонувала кандидатуру віце–адмірала Миколи Гавриловича Клiтного на посаду першого заступника командуючого ЧФ на перехідний період. Але об’єднаного командування так і не було створено..
Колишній перший заступник командувача ЧФ віце–адмірал Микола Гаврилович Клiтний сам поїхав до Києва, як до того туди їздив Командувач Касатонов, на всіх рівнях заявляв про готовність служити українському народу.
А от чому відкликаного з запасу адмірала, Моряка з великої букви, не призначили Командувачем ВМСУ, а, на жаль, знову звільнили в запас, ніхто мені пояснити так і не може?
На Чорноморському флоті його добре знали як досвідченого моряка, високого рівня фахівця, умілого керівника за яким, однозначно, пішли б офіцери?
Москва і тут спрацювала! На керівні посади ЗСУ посилали і призначили багатьох з тих, хто і досі їх розвалює…
Військова кар’єра Миколи Клiтного складалася успішно. В 21 рік він — лейтенант, випускник ВВМУ ім. Фрунзе. Уся дальша служба Клiтного була пов’язана з підводним флотом на Балтиці та на Тихому океані. 1972р. він закінчив академію Генерального штабу. Перед ним відкривався шлях на вершину службових сходів — командування флотом. Спершу він став начальником штабу ЧФ, потім першим заступником командувача.. Але тоталiтарна система мала свої критерії відбору: військовий відділ ЦК вирішував, чого ти вартий. І межа Клiтного визначилась. Партія рекомендувала на посаду командувача ЧФ іншого адмірала. В запас в СРСР Микола Гаврилович пішов з посади військового радника в Болгарії…
Без його унікальних знань і таланту організатора, відроджувані ВМСУ розвиватися не змогли і він знову опинився на службі як радник при постійно змінюваних командувачах. При вирішенні багатьох питань, пов’язаних з організацією будівництва ВМС України, його знання і досвід відіграли визначальну роль.
Ставку робили лише на етнічних українців. Ця помилка підтвердилася етнічним складом Орггрупи – абсолютна більшість членів якої на чолі з командувачем були етнічно не українці. Про цю особливість Орггрупи флотська газета ЧФ “Флаг Родины”, яку моряки небезпідставно ще за радянських часів називали “Враг Родины”, писала, що ЧФ захищають українці, а “зрадили присязі” і пішли до хохлів москалі та нацмени…
Це результат екстериторіального принципу комплектування збройних сил радянської комуно–імперії!
Серед тих, хто входив до Орггрупи(яка була дооформлена вже в призначеному місці її базування на Соловйова, 1, в школі прапорщиків, новоприбулими членами СОУ з Донузлаву), були: контр–адмірал Борис Кожин, капітани 1–го рангу Євген Лупаков, Анатолій Данилов і Василь Бойко, капітани 2–го рангу Юрій Шалит, Володимир Шишов, Костянтин Iванко, Леонiд Третяк, Iгор Мироненко, Микола Годлівський, Владас Трумпікас, Валентин Сутула, Сергій Шатний, Євген Корнилов і Анатолій Прилищ, полковник Володимир Iндило й підполковник Iван Шульга, капітани 3–го рангу Олександр Пляшечников, Мирослав Мамчак, Олег Ніколаєв, Михайло Кот, Володимир Ященко, Сергій Просяник, Віктор Палій і Геннадій Ситников, майори Вiталій Рожманов, Олександр Дерновий і В’ячеслав Устименко, старші лейтенанти Андрій Iльєнко, В’ячеслав Щегольков, Михайло Рудь і Володимир Онопрієнко та лейтенант Андрій Науменко.»
Як відомо, вже 11 квітня 1992р. Президенти Росії – Єльцин та України – Кравчук призупинили дію своїх указів від 06.04.92р. та 05.04.92р. відповідно про передачу Чорноморського флоту під юрисдикцію своїх країн.
Почались тривалі російсько–українські переговори про статус флоту і його дислокацію. Їх наслідки всім нам відомі – москалі з утримуваного їхнім ЧФ плацдарму в Криму в лютому 2014р. окупували український Крим… І це стало можливе лише тому, щоза останні роки ФСБ перенаситила всі державні структури своїми ставлениками, навіть останні перед агресією три міністри оборони та командувачі ВМСУ ставилися москалями. А нинішній радник в.о.Президента, колишній Міністр оборони України Кузьмук, відмінивши екстериторіальний принцип комплектування ЗСУ, запровадив територіальний, чим створив в Криму кримську армію, яка з перших же днів окупації Криму москалями перейшла на бік окупантів…

З повагою,

колишній яничар, а нині капітан 1 рангу Військово–Морських Сил Збройних сил України у відставці

Євген Лупаков.

Advertisements

About © ВГО СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ

Всеукраїнське громадське об'єднання "СПІЛКА ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ"

Обговорення

Коментарі закрито

БІЛЬШЕ ПРО СОУ


Натиснути на зображення, щоб узнати більше про СОУ


СОУ на twitter

Error: Please make sure the Twitter account is public.

АРХІВ ПУБЛІКАЦІЙ

статистика

  • 78,161 hits
%d блогерам подобається це: